Хочеться п’яненьку

Дуже цікаве бажання чоловіка знайдено в мережі 🙂 Чомусь вранці на порозі великих справ дуже хочеться добру і п’яненьку.

Щоб не ламалася, не мудрувала і була живою. Щоб знала, чого хоче. Одразу. Без сумнівів і вибору. Щоб була солоною на смак і пахла чорнилом та мокрим волоссям.

Щоб, якщо погано – то об підлогу тарілки, бабусин кришталь, айфон, увесь будинок нахрін, догори ногами і кричати на неї – дуру блядську – з витріщеними очима до хрипоти. Ламаючи гіпсокартон і дверні петлі…

Щоб була в голові завжди. Займала в ній кожну порожнечу, кожну секунду без думок. Коли від справ закриваєш очі: а там вона – з широкою посмішкою, вертким задом, нескінченними дірками у вухах і смішною веселкою педикюру.

Щоб не знала собі ціни. Взагалі не знала про ціни. І навіть не думала про них, а віддавалася, дарувала себе просто так. За внутрішнім покликом. А речі щоб губила і розкидала.

Щоб насипати їй білий пісок на живіт, в пупок. А потім видувати. Повільно і нескінченно довго.

А вона б сміялася і називала дурнем. Але не заважала і не зупиняла.

Щоб не була повітряною, а, навпаки, тілесною і відчутною.

І можна було на колінах, і за волосся, і в рот. До синяків, засосів, подряпин… А потім сидіти на табуреті, смоктати пиво і просто дивитися, без солодкуватої лицемірної романтики, як вона в пом’ятій майці пересолює і пересмажує яєчню з ковбасою. Посміхається самовдоволено краями губ і спеціально не дивиться в твій бік.

Щоб, чути, якщо кладеш їй вухо на груди, як поскрипує усередині пружинка з бісиком, схована в скриньку ребер. І розуміти, що в усьому всесвіті ніхто не знає, коли спрацьовує цей грьобаний таймер. І відчувати, що у будь-який момент вона може піти. Розчинитися, зникнути, як пісня. Але доки, в цю хвилину – тут, з тобою. І від цього випробовувати спокій, свободу і радість.

І щоб, коли разом то мало говорити і багато торкатися.

Щоб уміла гладити по щоці, ворушити волосся і фиркати, як їжачок, у вухо.

А ще не боялася б безоглядно і безглуздо танцювати і до самозабуття вдивлятися в зірки. Не на словах, а насправді…

Чому ж все-таки вранці до 13-го дзвінка і шостої кави так непереборно тягне знайти добру і п’яненьку? І просто жити.

Якщо хочеться перечитати оригінал автора , то переходьте на блог Іллі Пересєдова.

Додайте коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *